Українські діти з дитячих будинків вчаться жити в Польщі, але сумують за домом [UA/PL]

Діти з прийомних сімей, які приїхали до Польщі з України, пережили травму, і зараз найголовніше – відновити для них відчуття безпеки, – розповіла Анна Хощ-Сендровська з Асоціації «SOS Дитячі містечка». «Діти дуже сумують за домом. Вони хочуть повернутися, усі», – додала вона.

За даними Міністерства сім’ї та соціальної політики, в польській системі прийомної сім’ї проживають 74 дитини з України, з них 71 – в інституційній формі, а троє – у сім’ї. У свою чергу, 2004 українські дитини проживають в нашій країні за межами польської системи прийомної сім’ї. Це діти, які приїхали до Польщі разом зі своїми опікунами.

Допомогу дітям з українських дитячих будинків, їх опікунам та сім’ям опікунів надають, зокрема, польські неурядові організації. Однією з них є Асоціація „SOS Дитячі смістечка” яка на сьогодні прийняла 173 людини з України, у тому числі 123 дитини.

«Ми евакуювали майже всі сім’ї, які перебували під опікою «SOS Дитячі містечка Україна». Це була велика група людей з села Броварського району під Києвом. Ми також прийняли дітей з Луганської області на сході України. Тут ситуація дуже складна, тому що невідомо, чи діти коли-небудь зможуть туди повернутися», – сказала прес-секретар Асоціації Анна Хощ-Сендровська.

Наймолодшій дитині, яка перебуває під опікою фонду, 3 роки, а найстаршій – 17 років. Асоціація також бере участь у процесі переселення прийомних сімей, допомагає їм у пошуку відповідного місця проживання, заповненні необхідних формальностей або записатися на прийом до лікаря.

«Ми зараз контактуємо з близько 200 людьми, які не живуть у дитячих містечках, але користуються нашою допомогою», – сказала Хощ-Сендровська.

Вона повідомила, що прийомні сім’ї продовжують приїжджати з України до Польщі, але значно менше, ніж три місяці тому.

«На самому початку війни ми знали, що треба якнайшвидше вивезти звідти дітей. Також у нас є дуже дбайливі друзі з України, які ще до початку війни, відправили ці сім’ї, переважно з Луганської області, на два тижня в Трускавець на канікули. Оскільки це на  заході України, то їх було легше евакуювати до Польщі. Пізніше ми зіткнулися із більшими проблемами, але майже всі сім’ї з SOS-містечок були привезені до Польщі”, – підкреслила речниця асоціації.

Вона зізналася, що діти дуже по-різному переживають нинішню ситуацію і багато в чому це залежить від їхнього віку. «Наприклад, діти з київського дитячого будинку їхали до нас за дуже драматичних обставин. Спочатку вони пробули кілька днів в притулку і взагалі не виходили з підвалу. Адже вони евакуювалися в той день, коли Києві обвалилася телевізійна вежа. Ці вибухи були дуже близько, діти тоді стояли на вокзалі, напевно чули, що відбувається», – розповіла Хощ-Сендровська.

Потім, як додала, дітей чекала поїздка поїздом, який уникав місць, які могли бути небезпечними. „Поїздка тривала 22 години. Поїзд був затемнений з міркувань безпеки. Маленькі діти сиділи на багажних полках. У момент, коли потяг гальмував, і це траплялося досить часто, діти падали з цих полиць, але не плакали… На коридорі сиділи няні, лежали старші діти. Також був лише один туалет”, – розповіла Хощ-Сендровська.

Вона також зауважила, що це діти, які з якихось причин перебувають під опікою, а значить, багато вже в своєму житті пережили. «Це діти, які пережили травму розлуки з біологічними батьками, діти найчастіше з насильницьких сімей. І це для них ще один дуже болючий досвід», – зазначила вона.

Речник Асоціації зізналася, що всі ці переживання залишили великий слід на дітях, тому так важливо знайти до них правильний підхід та дати їм відчуття безпеки.

«Я була свідком того, як няня намагалася дітям трьох і чотирьох років змінити розпорядок дня. Вона хотіла замінити сон і обід. Для цих дітей це була трагедія. Вони почали дуже сильно плакати. Тож тут не може бути ніяких змін. Найголовніше – вибудувати для них відчуття безпеки. Важливо, щоб у них зберігався повсякденний розпорядок дня, а також щоб поруч були люди, які для них є єдиною безпечною дорослою людиною», – зазначила Хощ-Сендровська.

При цьому вона зазначила, що діти дуже сумують за домом.

«Вони хочуть повернутися, всі», – додала вона.

Діти залишили в Україні своїх родичів – бабусь, дідусів, старших братів і сестер. «Схожа ситуація і з опікунами. Це жінки, у яких чоловіки воюють, це прийомні матері, які залишили своїх дорослих дітей в Україні. Вони не хочуть залишатися в Польщі. Вони сподіваються, що війна скоро закінчиться і вони зможуть повернутися в Україну, але вони також повинні мати, до чого повернутися», – сказала Хощ-Сендровська.

Вона повідомила, що молодші діти відвідують польські початкові школи. Натомість, старшокласники навчаються дистанційно по українській системі.

«SOS Дитячі містечка » готують будинок для дітей з українських прийомних сімей. Його збудують на площі Літевського в Любліні, де донедавна був банк. Перші діти та їхні опікуни мають заселитися наприкінці червня.

«В будинку будуть жити діти, які зараз проживають в одному з готелів. Там буде 40 місць», – сказала речниця асоціації.

«Ми також шукаємо інші місця, але важливо, щоб вони були у великих містах, тому що там найбільший доступ до фахівців, адже це травмовані діти. Сподіваємося, що мережу спеціалізованих центрів вдасться створити не лише для українських дітей, але й для поляків, які також потребують підтримки», – оголосила Хощ-Сендровська.

Асоціація «SOS Дитячі містечка» у Польщі вже понад 37 років допомагає дітям-сиротам та сім’ям, які опинились у складних життєвих обставинах. Входить до міжнародної організації SOS Children’s Villages, яка представлена в 136 країнах світу.

У Польщі працює чотири «SOS Дитячі містечка»: у Білгораї, Красніку, Седльце та Карліні. Містечко-SOS – садиба на 12-14 будинків. Кожна з них є домом для сім’ї SOS, яка складається з SOS-батьків – це може бути подружня пара або неодружена особа – та від 6 до 8 дітей, довірених їм.

[PL] Ukraińskie dzieci z domów dziecka uczą się żyć w Polsce, ale tęsknią za domem

Dzieci z pieczy zastępczej, które przyjechały do Polski z Ukrainy przeżyły traumę i teraz najważniejsze jest odbudowanie w nich poczucia bezpieczeństwa – powiedziała PAP Anna Choszcz-Sendrowska ze Stowarzyszenia SOS Wioski Dziecięce. „Dzieci bardzo tęsknią za domem. Chcą wracać, wszyscy” – dodała.

Według danych Ministerstwa Rodziny i Polityki Społecznej w polskim systemie pieczy zastępczej przebywa 74 dzieci z Ukrainy, z których 71 mieszka w formie instytucjonalnej, a troje w rodzinnej. Z kolei 2004 ukraińskich dzieci przebywa w naszym kraju poza polskim systemem pieczy zastępczej. To dzieci, które przyjechały do Polski razem ze swoimi opiekunami.

Pomocy dzieciom z ukraińskich domów dziecka, ich opiekunom oraz rodzinom zastępczym udzielają m.in. polskie organizacje pozarządowe. Jedną z nich jest Stowarzyszenie SOS Wioski Dziecięce, które przyjęło do tej pory 173 osoby z Ukrainy, w tym 123 dzieci.

„Ewakuowaliśmy prawie wszystkie rodziny, które były pod opieką SOS Wiosek Dziecięcych Ukraina. To była duża grupa osób z wioski w Browarach pod Kijowem. Przyjęliśmy także dzieci z obwodu ługańskiego we wschodniej Ukrainie. Tutaj sytuacja jest bardzo trudna, bo nie wiadomo, czy one kiedykolwiek będą mogły tam wrócić” – powiedziała w rozmowie z PAP rzeczniczka stowarzyszenia Anna Choszcz-Sendrowska.

Najmłodsze dziecko, które znajduje się pod opieką fundacji ma 3 lata, a najstarsze 17 lat. Stowarzyszenie uczestniczy też w procesie relokacji rodzin zastępczych, a więc pomaga im w znalezieniu odpowiedniego lokum, uzupełnieniu niezbędnych formalności, czy w umówieniu wizyty u lekarza.

„Jesteśmy teraz w kontakcie z około 200 osobami, które nie mieszkają w wioskach dziecięcych, ale korzystają z naszej pomocy” – powiedziała Choszcz-Sendrowska.

Poinformowała, że rodziny zastępcze w dalszym ciągu przyjeżdżają z Ukrainy do Polski, jednak w dużo mniejszej skali niż jeszcze 3 miesiące temu.

„Na samym początku wojny wiedzieliśmy, że musimy jak najszybciej dzieci stamtąd wydostać. Mamy też bardzo zapobiegliwych kolegów z Ukrainy, którzy te rodziny, głównie z obwodu ługańskiego, wysłali na wakacje jeszcze przed wybuchem wojny. One były dwa tygodnie w Truskawcu na zachodzie Ukrainy, więc było łatwiej je ewakuować do Polski. Potem wiązało się to już z większymi problemami, jednak prawie wszystkie rodziny z wiosek SOS zostały już sprowadzone do Polski” – podkreśliła rzeczniczka stowarzyszenia.

Przyznała, że dzieci bardzo różnie przeżywają obecną sytuację i w dużej mierze zależy to od wieku. „Na przykład dzieci z kijowskiego domu dziecka jechały do nas w bardzo dramatycznych okolicznościach. Najpierw siedziały kilka dni w schronie i w ogóle nie wychodziły z piwnicy. W końcu ewakuowały się tego dnia, kiedy w Kijowie zawaliła się wieża telewizyjna. Te wybuchy były bardzo blisko, dzieci wtedy stały na dworcu, słyszały dokładnie, co się dzieje” – powiedziała Choszcz-Sendrowska.

Potem – jak dodała – dzieci czekała jazda pociągiem, który kluczył i unikał miejsc, które mogły być niebezpieczne. „Podróż trwała 22 godziny. To był pociąg zaciemniony ze względów bezpieczeństwa. Malutkie dzieci jechały siedząc na półkach bagażowych. W momencie, kiedy pociąg hamował, a to zdarzało się dość często, to dzieci spadały z tych półek, ale nie płakały… Z kolei opiekunki siedziały w korytarzu, a na nich leżały starsze dzieci. Do tego była jedna toaleta” – relacjonowała Choszcz-Sendrowska.

Zwróciła uwagę, że są to dzieci, które z jakiegoś powodu przebywają w pieczy zastępczej, a więc sporo już w swoich życiach doświadczyły. „To są dzieci, które przeżyły traumę rozdzielenia z rodzicami biologicznymi, dzieci najczęściej z rodzin przemocowych. A więc jest to dla nich kolejne bardzo bolesne doświadczenie” – zaznaczyła.

Rzeczniczka stowarzyszenia przyznała, że wszystkie te przeżycia odcisnęły duże piętno na dzieciach, dlatego tak ważne jest odpowiednie podejście i zapewnienie im poczucia bezpieczeństwa.

„Byłam świadkiem, kiedy opiekunka próbowała dzieciom, trzy- i czteroletnim, zmienić trochę jedną rzecz w codziennej rutynie. Chciała zamienić drzemkę z obiadem. To była dla tych dzieci tragedia. One zaczęły bardzo mocno płakać. Dlatego tu nie może być żadnej zmiany. Teraz najważniejsze jest budowanie w nich poczucia bezpieczeństwa. Ważne, by miały zachowaną codzienną rutynę, ale też by byli przy nich ludzie, którzy są dla nich jedynym bezpiecznym dorosłym” – wskazała Choszcz-Sendrowska.

Zaznaczyła jednocześnie, że dzieci bardzo tęsknią za domem. „Chcą wracać, wszyscy” – dodała.

Zwróciła uwagę, że dzieci zostawiły w Ukrainie swoich bliskich – babcie, dziadków, starsze rodzeństwo. „Podobnie jest też z opiekunami. To kobiety, które mają mężów, którzy walczą, matki zastępcze zostawiły w Ukrainie dorosłe dzieci. Oni nie chcą zostawać w Polsce. Liczą na to, że wojna szybko się skończy i będą mogli wrócić na Ukrainę, ale trzeba mieć też do czego wracać” – powiedziała Choszcz-Sendrowska.

Poinformowała, że młodsze dzieci chodzą do polskich szkół podstawowych. Natomiast dzieci w wieku licealnym uczą się zdalnie w systemie ukraińskim.

SOS Wioski Dziecięce przygotowuje dom dla dzieci z ukraińskiej pieczy zastępczej. Powstanie on przy Placu Litewskim w Lublinie, gdzie jeszcze niedawno mieścił się bank. Pierwsze dzieci wraz z opiekunami mają się tam wprowadzić pod koniec czerwca.

„Zamieszkają tam dzieci, które teraz przebywają w jednym z hoteli. Tam będzie 40 miejsc” – przekazała rzeczniczka stowarzyszenia.

„Szukamy też innych miejsc, ale ważne, żeby były one zlokalizowane w dużych miastach, bo tam jest największy dostęp do specjalistów, bo to są dzieci po traumach. Mamy nadzieję, że sieć centrów specjalistycznych uda się stworzyć nie tylko dla ukraińskich dzieci, ale także dla polskich, które też potrzebują wsparcia” – zapowiedziała Choszcz-Sendrowska.

Stowarzyszenie SOS Wioski Dziecięce w Polsce od ponad 37 lat pomaga dzieciom pozbawionym opieki rodziców oraz tym z rodzin w trudnej sytuacji życiowej. Jest częścią międzynarodowej organizacji SOS Children’s Villages, obecnej w 136 krajach świata.

W Polsce prowadzi cztery SOS Wioski Dziecięce: w Biłgoraju, Kraśniku, Siedlcach i Karlinie. Wioska SOS to osiedle 12-14 domów. W każdym z nich mieszka Rodzina SOS, którą tworzą Rodzice SOS – może to być małżeństwo lub osoba samotna – oraz od 6 do 8 powierzonych ich opiece dzieci.